Патрони вулиць Полтави: родина Тобілевичів

У мікрорайоні Кобищани в Полтаві є вул. Івана Карпенка-Карого та вул. Тобілевичів. Так вшановано родину Тобілевичів, зокрема корифея українського театру, драматурга Івана Карповича Тобілевича, який народився 180 років тому, 29 вересня 1845-го, у селі Арсенівка біля міста Кропивницького. В історію він увійшов під псевдонімом Івана Карпенка-Карого, у якому поєдналися ім’я його батька та прізвище улюбленого героя з п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого.

Джерело: за матеріалами рубрики «Історичний календар» офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті 

Тобілевичі – старовинний український шляхетський рід, представники якого зробили значний особистий внесок у боротьбу за незалежність України від білої й червоної росії, у відродження національної ідентичності українського народу, у тім числі в часи Української Народної Республіки, та в справу культурно-мистецького розвитку українського національного театру.

Коріння роду Тобілевичів (Тубєлевичів-Тубілевичів) сягає XIV століття та пов’язане з Великим Князівством Литовським і Руським (Русь – давня назва середньовічної української держави – прим. авт). Імовірно, походження прізвища Тобілевич (за давніми паперами Тубєлевич або Тубілевич) пов’язане зі словом «тубілець» – «корінний мешканець певної землі, місцевості, території (на відміну від прийшлого населення)». Цей термін вживається в актах Великого Князівства Литовського й Руського середини XVI століття.

«Женьшеневим кущем українського народу» називав письменник Олесь Гончар цей славетний рід. Його найвидатніші представники – це:

• Іван Карпович Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Тобілевич)

Його батько походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку. Мати була кріпачкою-покоївкою, яку закоханий Карпо Тобілевич викупив у панів Золотницьких. Саме вона, маючи змогу подорожувати Європою й бувати на театральних виставах, закохалася в театр і передала цю любов дітям.

Через матеріальну скруту освіта Івана обмежилася чотирикласним училищем, після чого з 14 років він пішов працювати до канцелярії в Єлисаветграді (нині  Кропивницький). Загалом служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління – тривала майже два десятиліття.

На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, Іван Карпович познайомився з Марком Кропивницьким, разом вони стали учасниками аматорського театрального гуртка. Тут Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також шекспірівського «Отелло» за участі видатного трагіка Айри Олдріджа в головній ролі.

Емський указ 1876 року про заборону української мови поклав край виставам українського аматорського гуртка.

Після переводу в Єлисаветград Тобілевич захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, у якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів став популярним у місті. 

1870 року Іван Тобілевич одружився з Надією Тарковською, рідною сестрою Олександра Тарковського (у майбутньому учасника народовольчого гуртка, що збирався в будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського та діда всесвітньо відомого кінорежисера Андрія Тарковського). На землі, отриманій у посаг, побудував маєток, який після смерті дружини 1881-го назвав на її честь хутором «Надія». Нині «Хутір Надія» – державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

Переконання нашого земляка привели його до нелегального українофільського гуртка, який пропагував революційно-визвольні ідеї, розповсюджував заборонену літературу. На засіданнях цього гуртка обговорювалися й перші твори Карпенка-Карого: оповідання «Новобранець» та драма «Бурлака» («Чабан»).

За участь у діяльності гуртка й «допомогу політичним злочинцям» восени 1883 року він був визнаний політично неблагонадійним, звільнений зі служби, а в травні наступного року – висланий на 3 роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. Незадовго до того одружився з хористкою трупи Михайла Старицького Софією Дітковською. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

Навесні 1887 року Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888-го він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції (негласний нагляд зняли з нього 12 березня 1903 року). Діставши громадянські права, Іван Тобілевич приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом Панасом Саксаганським, у якій до кінця життя працював як артист, режисер, драматург. Драматургічна спадщина Івана Карпенка-Карого складається з 18 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, що залишилися в чернетках.

Він до кінця життя продовжував боротися за український театр. 1897 року на з’їзді сценічних діячів у Москві Панас Саксаганський виголосив з трибуни написану братом записку, де засуджувалися факти утисків та переслідування українського театру. У 1900-1904 роках створив власну трупу, яка продовжувала традиції Театру корифеїв.

Але в драматурга діагностували рак печінки та селезінки. Карпенко-Карий поїхав до Берліна, сподіваючись на допомогу німецьких лікарів, однак хвороба взяла своє. 15 вересня 1907 року Іван Тобілевич помер у Німечині, згодом його тіло перевезли до України. Похований на кладовищі на хуторі «Надія».

• Марія Карпівна Садовська-Барілотті, українська співачка-сопрано й драматична акторка, сестра Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

Увійшла в історію українського театру як одна з перших і найблискучіших виконавиць вокальних партій в операх і оперетах, що ставились на українських сценах у 1870-1880 роках: Наталки («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), Одарки («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Панночки («Утоплена» Миколи Лисенка), Марусі («Дай серцю волю…» Михайла Кропивницького), Софії та Варки («Безталанна» Івана Тобілевича) та ін.

• Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище Тобілевич), головний уповноважений із питань організації народних театрів для фронту й тилу на території Української Народної Республіки (УНР), український актор, режисер, громадський діяч, корифей українського побутового театру, брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.

З 1881-го – у професійному театрі, у трупах Марка Кропивницького та Михайла Старицького. 1888 року організував власну трупу. 1905-го на запрошення з Галичини Микола Садовський очолив театр «Руської Бесіди» у Льовові, дбаючи про піднесення театральної культури на західноукраїнських землях. 1906 року в Полтаві заснував перший український стаціонарний театр, який розквітнув у часи УНР і діяв аж до 1919-го в Києві. Артисти столичного міського театру УНР в січні 1919 року майже повним складом на чолі з Миколою Карповичем переїхали до Кам’янця-Подільського. Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів – у червні 1919-го його призначили головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту й тилу на території УНР; 1920 року  – у Галичині, а з 1921-го він очолював театр товариства «Просвіта» в Ужгороді. Від 1923 року жив у Празі.

• Микола Миколайович Тобілевич, борець за незалежність України у ХХ столітті, діяч УНР, Української держави та Організації українських націоналістів (ОУН), син режисера Миколи Садовського.

Від 30 квітня 1918-го він молодший старшина кінного дивізіону при Головному управлінні Генерального штабу Української Держави; у листопаді цього самого року – командир сотні кінного полку Головного управління Генерального штабу Армії Української Держави; від 5 лютого 1919-го – командир сотні Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР; від 20 квітня того самого року – старшина для доручень командувача Східного фронту, а від 7 червня – командир сотні 2-го кінного полку імені Максима Залізняка; від 30 квітня 1920 року – молодший старшина 2-го Галицького кінного полку Галицької армії; від 10 липня – старшина для зв’язку при частинах Польської армії, а від 6 листопада цього самого року – молодший старшина третього генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР. У квітні-листопаді 1921-го Микола Тобілевич брав участь у Другому Зимовому поході Армії УНР. Згодом перебував в еміграції в Польщі, Чехословаччині. Від 3 лютого 1929 року – дійсний член ОУН у Празі.

• Панас Карпович Саксаганський (справжнє прізвище – Тобілевич), український актор, режисер, педагог школи Марка Кропивницького, один із корифеїв українського театру.

У своєму сценічному псевдонімі Павло Саксаганський увічнив батьківщину матері Євдокії – вона походила з містечка Саксагань (нині село біля міста Кам’янське Дніпропетровської області). Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом Марка Кропивницького та Михайла Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці». Від 1885-го – у трупі Марка Кропивницького, від 1888 року – у брата Миколи (Садовського). Впродовж 1910-1915 років гастролював. У 1915-1916 роках працював у Товаристві українських акторів. У часи гетьманату Павла Скоропадського 1918-го очолював Державний народний театр Української Держави, який ставив побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар. Мав передусім талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка»), Бонавентура, Пеньонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Паливода XVIII ст.» Івана Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» Михайла Старицького) та ін.; у вокальному репертуарі – Карась («Запорожець за Дунаєм»). Але з немалим успіхом виступав і в героїчних та трагедійних ролях.

• Софія Віталіївна Тобілевич (уроджена Дитківська), українська акторка, перекладачка, фольклористка, мемуаристка, дружина Івана Карпенка-Карого.

Працювала в Товаристві українських акторів, Театрі імені Тараса Шевченка в Києві, у 1920-1921 роках грала в театрі під керівництвом Гната Юри. У 1926-1930 роках гастролювала разом із Миколою Садовським та Павлом Саксаганським у різних периферійних театрах. Найкращі ролі – Терпилиха («Наталка Полтавка» Івана Котляревського), баба Бушля, Тетяна, пані Качинська («Чумаки», «Суєта», «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» Панаса Мирного) та ін. Була залучена до фольклористичної роботи. Коли до Києва приїхав навесні 1883 року польський фольклорист Чеслав Нейман, щоб організувати записування українського фольклору для серійних видань Краківської академії наук, Микола Лисенко порекомендував для цієї справи передусім Софію Дитківську як таку, що могла польською транскрипцією відтворити українську мову. Під час фольклористичної експедиції було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Через рік у 8-му томі періодичного видання Антропологічної комісії Краківської академії наук «Збірник відомостей до вітчизняної антропології» з’явилися «Етнографічні матеріали з околиці Плискова. Зібрала З. Д. (тобто Зося Дитківська). Опрацював Ч. Нейман». Це був початок тривалої збирацької роботи, що її Софія Тобілевич вела протягом майже всього свого життя. Згодом записала чимало зразків народної творчості в селі Кардашева, поблизу якого розташований хутір «Надія», а в 1920-х роках – у містечку Погребищі (Поділля), хоч загальна географія записів набагато ширша: Чернігівщина, Полтавщина, Херсонщина, Київщина, Галичина. Весь цей матеріал опубліковано у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич». Самостійно переклала з польської драми «У липневу ніч» В. Ґорчинського та «Зачароване коло» Л. Риделя, комедію «Весілля Фіґаро» П. Бомарше й драму «Ганнеле» Г. Гауптмана. Проте основний літературний доробок Софії Тобілевич становлять її мемуари та театрознавчі статті, за які вона була прийнята до Спілки письменників.

Після смерті Івана Тобілевича працювала над спогадами про український театр, окремі частини яких публікувалися в «Літературно-науковому віснику» 1912-1913 років. 1945-го ці мемуари вийшли окремою книжкою під навою «Життя Івана Тобілевича». Статті Софії Тобілевич про М. Кропивницького, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), М. Садовського, М. Садовську, що друкувалися в різний час у періодиці, були видані окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади». Але основною справою збирачки стала її книга «Мої стежки і зустрічі». Саме завдяки популяризації Софією Тобілевич творчості І. Карпенка-Карого був збережений хутір «Надія», що згодом, за висловом Олеся Гончара, став «українською театральною Меккою».

• Євген Петрович Рибчинський (справжнє ім’я – Євген Петрович Тобілевич), співак (тенор, високий баритон) і драматичний актор. Грав у характерних ролях у театрі Миколи Садовського в Києві (1909-1916), у Театрі імені Тараса Шевченка – Дяк («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Лісовик («Зачароване коло» Л. Ридля), Генерал, Гайдамака («Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Авраам («Прислужники» М. Кропивницького). Продовжив театральну традицію родини Тобілевичів, став співаком і драматичним актором, переїхавши до Києва вже після смерті батька. Євген Рибчинський був серед тих акторів театру, які в січні 1919-го на чолі з Миколою Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського, у якому трупа працювала до 1920 року в Українському державному театрі УНР. Зіграв такі ролі: в «Енеїді» Миколи Лисенка (1910) – Меркурій (перший виконавець); у «Ревізорі» Миколи Гоголя – Коробкін; у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського – Султан; у «Саві Чалому» Івана Карпенка-Карого – Гайдамака; у «Різдвяній ночі» М. В. Лисенка – Дяк Пантелеймон Никифорович; у «Казці старого млина» авторства Спиридона Черкасенка («Крамаренко-землемір» та «Про що тирса шелестіла…») – Кудлай, військовий суддя.

 

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова